Мимо проходили „пани“, кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.
Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула з боку на розхрістаних, обсипаних травою й піском „сіромах“ і пішла далі.
— І що ото вони витівають там! — загомонів хтось з-під стріхи на старців, — а чи не пора-б уже вам на піч!
І незабаром Коля стояв серед шляху, один як палець. Підійшло скілька старих.
— Чиє воно? — придивлялись вони до його.
— Чий ти, Колю? — питав його підійшовши якийсь хлопчик. Коля сказав.
— Це аж із базару — дивується якась жінка. — Та чого-ж ти аж сюди забрів?
Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.
Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.
Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.
Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до його:
— А де-ж ти хоч чобітки подів, шибенику!
215
