місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.
— Чого це ти, Колю? — ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.
Коля закрив лице рукою.
— Хлопці! — суворо звернувся він до дітвори, — може хто вдарив?
— Ні, ніхто, — одмовляли хлопці, підходячи до тину.
— Ну, то чого-ж ти, Колю? — одводячи од очей руку, питав він.
— Я — теж наше бра-ття, сірома-аха, — схлипуючи промовив Коля. Ватажок трохи подумав.
— Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття, — пожалів він Колю.
— Приймаємо! — гукнули хлопці.
— Іди, Колю, сюди, — поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із „старців“.
Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищяли вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху в середину між „наше браття“. Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпенеханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.
Дайте сиротиночці
Темній, невидній…
А немає-ж у мене
Ні батенька, ні матінки —
лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бренів голос нового „сіромахи“.
214
