долі, стоїть прибите до улишньої дітвори паненя. Коліно новеньких штаненят розпенехано аж до низу, з розхрістаної матроски світять голі груденята, а ніжне личко зашмароване піском. Рученята склало на грудях, готовлячись скоритися тому, що скажуть, проте великі, темні й блискучі, як зоряної ночи вода, очиці дивляться на суворого ватажка з благанням і таємною надією.
Тілько коліно здрігнуло та схилилась голова, як привідця, минувши його, показав пальцем на сусіда: хлопчик мав лишитись за пана.
— Пани!.. заходьте з того краю, — порядкував хлопець, — а наше браття до мене.
Хлопці з веселим гуком розбіглись на дві ватаги. Пани зразу почали вмощувати собі з бур'яну великі животи, ліпили на лоб і на груди замість кокардів і ґудзиків реп'яхи, махали над головою, немов зонтиками, листками лопуху.
„Старці-сіромахи“ посідали вряд шляхом, вишмарувавши землею лице й розпатлавши чуби.
Батеньки, матінки ріднії,
Подаріте хоч копієчку —
заголосили „сіромахи“, посхилявши на бік голови й виставивши вперед жміньки.
Пихкаючи й обмахуючись, один за одним посунули по дорозі „пани“.
— А ти-ж, Колю, чого стоїш там? — гукнув чийсь голос. Коля стояв, схилившись під тином, і мовчав.
— Іди, Колю! — почали його кликати.
— Е! Коля чогось плаче, — придивившись промовив другий хлопчик. Ватажок схопився з
213
