— Не бачили, хлопці, Колі?
Хлопці, сміливіше виходять з бур'янів і товпляться коло пані.
— Коля тут! — разом крикнуло скілька голосів, — Коля, де ти?.. Ось він тут! — Оглянулись туди-сюди — Колю як вода вмила.
До гурту підходило щось у „котелку“, в білому комірчику, блимаючи цигаркою.
— Що, знову втік? — звертається до пані.
— Що ти врадиш з такою дитиною? — здвигаючи плечима, бідкається пані. — Не випускати з двору — шкода: нудиться, плаче, а випустиш, то хіба тільки вночі повернеться, голодне, обідране. — Пані наблизилась до нової людини. — Оце якось забрело до Андрія, до шевця, а там взяли та й обгодували картопляним хлібом, так що всю ніч дитина як в огні горіла. Сказать-би, не було з ким бавитись хлопцеві, так водила до батюшки, до акушерки: сидить між ними, як підбите, мовчить, гратись не хоче та нишком додому проситься, а як забачить на улиці оту босячню, то аж затремтить дитина.
— Сьогодні ще зранку ходить за мною слідком, — розказує далі пані, — скиглить: дайте, мамо, копійку, в театр на кумедію піду. — Не будеш ходити, кажу, до тих шибеників, то поведу. — Не буду, мамо. — Одягла я його оце, причепурила — посидь-же, кажу, Колю, поки я одінусь, тоді підемо разом. Я-ж пішла одягатись, а там під вікном свиснув якийсь старчовод, то він і повіявся з двору. Тепер не жди вже до півночи додому. Де його тепер шукати!..
— А дивіться, отож чи не він буде? —
211
