Хлопці один по одному вискакують з-за колодок, стиха шумлять бур'янами й крадькома підлазять до балагану. Незабаром уся стіна рябіє ними, немов гніздами; темні силуетики хлопців попричіплювались до дощок, де тільки була яка щілинка.
Не знайшла тільки для себе місця одна маленька постать — чепурненький хлопчик в оксамитових штанцях і в новенькій матросочці. Він перебігає од одного місця на друге, припадає личком до дощок, та щілинки собі не знаходить.
Тоді хлопчик проворненько скинув з себе блискучі чобітки й подерся по планках під саму стріху.
Тихо виросла коло стіни висока тінь в яломку: помалу спинилася й дивиться. Ні одна головка не поворухнулась, — усі немов приросли до планок.
Ляснув батіг раз, удруге, аж луна пішла по майдані. Хтось із хлопців зашипів і вхопився ззаду за штани. Далі всі, як груші, посипались до долу і вмить шугнули в бур'ян.
Знову з-за колодок вистромились хлоп'ячі голови:
— Журавель! Журавель!
Самотна тінь мовчки манячить, осміхається проти місяця.
До балагану, поспішаючи, наближаються дві жінки. „Журавель“ глянув, крутнувся на нозі й швиденько сховався за дверима. Коло балагану знову почали виринати з бур'янів боязкі хлоп'ячі головки.
Дві жіночі тіні стали придивлятись до їх, — якась пані й наймичка.
210
