грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають.
— Учителька! оце так учителька! ну, та й учителька… ай-яй-яй…
— Ех, усе одно — вмирати! — подумала Настя, — хай-же тепер хоч увесь світ дивиться! — Вхопила обіруч Петра за шию, та так і прикипіла до гарячої щоки.
— Цілується!.. Люди добрі! вчителька цілується!.. Пробі! Какарі-ку!.. — загаласувала комісія.
Прибіг інспектор:
— Хто цілується? де цілується?
— Господи, прийми мою душу! — молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух…
А на тім світі — ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно…
— Так немов-би моя кімната… — дивується Настя. Під вікном щось кашлянуло.
Гей, хто-ж мене, дівку молодую,
Та й проведе додому…
Знову зірвався на дворі парубоцький голос, аж здрігнула Настя.
— Какаріку! какаріку! — перегукувались десь на хуторах півні.
Настя і бачить усе й чує, та й не віриться їй, що то був сон.
Лежить не поворухнувшись, осміхається.
Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.
Збирає Настя по долівці папери, пригадує
207
