Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/208

Цю сторінку схвалено

грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають.

— Учителька! оце так учителька! ну, та й учителька… ай-яй-яй…

— Ех, усе одно — вмирати! — подумала Настя, — хай-же тепер хоч увесь світ дивиться! — Вхопила обіруч Петра за шию, та так і прикипіла до гарячої щоки.

— Цілується!.. Люди добрі! вчителька цілується!.. Пробі! Какарі-ку!.. — загаласувала комісія.

Прибіг інспектор:

— Хто цілується? де цілується?

— Господи, прийми мою душу! — молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух…

А на тім світі — ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно…

— Так немов-би моя кімната… — дивується Настя. Під вікном щось кашлянуло.

Гей, хто-ж мене, дівку молодую,
Та й проведе додому…

Знову зірвався на дворі парубоцький голос, аж здрігнула Настя.

— Какаріку! какаріку! — перегукувались десь на хуторах півні.

Настя і бачить усе й чує, та й не віриться їй, що то був сон.

Лежить не поворухнувшись, осміхається.

Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.


Збирає Настя по долівці папери, пригадує

207