Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/207

Цю сторінку схвалено

вав інспектор, — производил испытания… тара-ра-ра… и постановил:

Котилася ой да зоря з неба
Та й упала до долу…

зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.

— Що це він? — сказився?

— Цить, — моргнув до неї Петро, — зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося.

Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.

…Та й упала до до…оо…оо…лу! — виводить він, як не перерветься. Ну зовсім-же, зовсім, як парубок. Настя торкнула ліктем Петра.

— Хі! — засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі — червоний ніс, потім підсліпувате око… Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.

О. Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.

— Какаріку-гу! — заспівав, немов сусідський півень.

— Умру! — сказала собі Настя, мліючи од сорому.

А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими ґудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на

206