вав інспектор, — производил испытания… тара-ра-ра… и постановил:
Котилася ой да зоря з неба
Та й упала до долу…
зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.
— Що це він? — сказився?
— Цить, — моргнув до неї Петро, — зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося.
Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.
…Та й упала до до…оо…оо…лу! — виводить він, як не перерветься. Ну зовсім-же, зовсім, як парубок. Настя торкнула ліктем Петра.
— Хі! — засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі — червоний ніс, потім підсліпувате око… Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.
О. Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.
— Какаріку-гу! — заспівав, немов сусідський півень.
— Умру! — сказала собі Настя, мліючи од сорому.
А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими ґудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на
206
