Побачив її, та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:
— Маю сказати вам велику тайну. — Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці. Чує Настя, тихесенько шепоче над ухом:
— А спробуємо отут… поцілуватись.
— Чи ви не сказилися? чи ви не сказились? — хоче одіпхнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже-б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра.
— Ой лишечко, ой що-ж це буде, ой рятуйте-ж мою душу — тулиться вона до його; а серце як не вискочить.
— Та й чого так страхатися? — спокійно радить на ухо Петро, — ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас.
Насті одлягло од серця.
— Правда! — радісно подумала вона, а я й не догадалася. О, який-же він розумний, мій коханий! Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, до купи стулились, затихли, прислухаються.
Так, мабуть справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.
— Послухаємо, — повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.
„Тысяча девятьсот такого то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка, — швиденько, як паламарь, вичиту-
205
