— Признавайтеся, хто моргав на вас над річкою? — визвірився інспектор.
— Я… він… я не знаю, де він узявся, — виправдується Настя.
— Не знає… вона не знає, — уїдливо звернувся інспектор до комісії. Комісія заплющила очі й мовчки похитала головами.
— Ну, а отой ваш бриль, як решето — хто одніс до писарки переховати, поки я тут? — встромив на Настю гострі очі інспектор. — На що то вчительці такий бриль?.. Голови паничам крутити?.. А у вашій корзині на самому дні картку якого ото шминдрика з патлами приховали з вечора?.. Думаєте — не знаю?.. А пудра в шухлядці для чого ото?
Бачить Настя: все знає! — тремтить мовчки. Інспектор пригнувся ближче до неї.
— А над водою, як узяв я вас за щоку, як рідний батько, — що ви подумали тоді? — зашипів їй в самі очі. Кров прилинула Насті до лиця.
— А ну — скажіть?.. Бач, казали, що вона смирна, — повернувсь він до комісії, — а вона — знаєте, що подумала на мене, старого? — Комісія зітхнула й покивала головами.
— Я їй-богу не знаю, що зо мною діється, — щиро, як батькові, признається вона. — Це мені за гріх… за те, що не засвітила на ніч лямпадки… — А сама плаче плаче.
— Ну глядіть-же мені, — пом'якшав інспектор, — щоб більш ніколи цього не було!.. Прощаю на первий раз.
— Починаймо! — звернувся він до комісії; сів, присунув до себе папери, надувся, як тума.
203
