Зеленіє діброва проти сонця.
Зозуля — між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась, та так і шугнула в гущавину зелену.
Чудно так у холодку поміж густих віток, темно…
Шурх-шурх, шурх-шурх, черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.
— Де-ж-би вона сховалася? — бідкається Настя. — Хіба чи не за отим кущем? — сіла до долу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.
Ку-ку! — визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідующого Петра Кучерявого.
— Моя годинонько! — зраділа Настя, — як він тут?
А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.
— А коли-ж то ми вже бачилися з вами! — простягає він до неї обидві руці.
Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось — тьох у грудях.
Геть-геть! — сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками.
— Бо тут, мабуть, хтось є, — нишком шепнула йому.
— Кахи-кхи! — басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.
І похмарніло відразу все, осмутніло…
200
