Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.
Травиця шовкова м'якенька, ноги босенькі, — страх, як легенько!
— Побіжу!
Побігла, прудко-прудко, вітер об поли б'є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити…
— Може-б я й полетіла? — спадає Насті на думку.
Озирнулась — ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.
Фрр… — плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.
— Чи не диво! — радіє Настя, — а кажуть, що людина не полетить. А ну-ж ще…
Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.
Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх чи крик — всилу здержує.
— А ну — вниз: чи не вб'юся?
Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її — легенько полинула над травою. Махнула скільки разів — знову над самими верхами верб.
— От, коли-б знали люди, що можна так… — радіє Настя.
Зірвалась з гілки зозуля.
— А ну я впіймаю цю зозулю, — думає.
Зозуля на вербу — й Настя на вербу; зозуля з верби на калину — Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.
199
