І страхи знову починають ворушитись у Насті.
Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителюючи, на виду покруглішала. Тоді казав — нівроку, ще й за підборіддя подержав, — а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала, — підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло як калина.
— Охо-хо!.. — зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.
прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.
— Що буде, то й буде, а тепер — спать! — і почала вкриватись.
Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісеньку дудку. Лю-лю-лю! — причулась рулада й урвалась.
Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.
— Бач, чого забула, — само прийшло в голову Насті, — забула лямпадку засвітити.
І хотіла-б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.
— Хай уже так, — думає Настя, а тепер…
І стоїть вже Настя серед зеленого, зеленого лугу.
198
