Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/199

Цю сторінку схвалено

І страхи знову починають ворушитись у Насті.

Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителюючи, на виду покруглішала. Тоді казав — нівроку, ще й за підборіддя подержав, — а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала, — підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло як калина.

— Охо-хо!.. — зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.

Звізда ясна возсіяла…

прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.

— Що буде, то й буде, а тепер — спать! — і почала вкриватись.

Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісеньку дудку. Лю-лю-лю! — причулась рулада й урвалась.

Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.

— Бач, чого забула, — само прийшло в голову Насті, — забула лямпадку засвітити.

І хотіла-б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.

— Хай уже так, — думає Настя, а тепер…

І стоїть вже Настя серед зеленого, зеленого лугу.

 

198