— Горювали-б, та все-ж у рідній стороні, не на чужині.
— Щось мені й рідна сторона вже не мила.
Замовкла дівчина, хлипує, в руках мне білу квітку, що зірвала з терну.
— Чи не казав я тобі, чи не благав тебе, — став казати парубок дівчині, — кидай найми, та поїдемо зо мною. То миліше тобі жити по наймах, панам догожати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя! А там-би мали свою землю, свою хату, і стала-б нам чужа сторона за рідну.
— Не буде мені чужа сторона за рідну до віку!
— Люди-ж їдуть, привикають, — привикли-б і ми!
— Не привикла-б я на чужині, поки не вмерла. Туди-б не доїхала, на дорозі зав'яла-б, як скошена травина.
— Чого-ж тобі тут шкода? Панських маєтків та будинків?
— Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.
З-за тополь вийшов місяць. Заглянув він у куток, де сумують хлопець з дівчиною, та й байдуже йому: всього буває на світі! — „Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються“ — співається в пісні.
Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипає дівчина. Сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом.
Веселий, ясний весняний ранок; горить на сході мало не половина неба червоним полу-
191
