Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/192

Цю сторінку схвалено

— Горювали-б, та все-ж у рідній стороні, не на чужині.

— Щось мені й рідна сторона вже не мила.

Замовкла дівчина, хлипує, в руках мне білу квітку, що зірвала з терну.

— Чи не казав я тобі, чи не благав тебе, — став казати парубок дівчині, — кидай найми, та поїдемо зо мною. То миліше тобі жити по наймах, панам догожати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя! А там-би мали свою землю, свою хату, і стала-б нам чужа сторона за рідну.

— Не буде мені чужа сторона за рідну до віку!

— Люди-ж їдуть, привикають, — привикли-б і ми!

— Не привикла-б я на чужині, поки не вмерла. Туди-б не доїхала, на дорозі зав'яла-б, як скошена травина.

— Чого-ж тобі тут шкода? Панських маєтків та будинків?

— Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.

З-за тополь вийшов місяць. Заглянув він у куток, де сумують хлопець з дівчиною, та й байдуже йому: всього буває на світі! — „Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються“ — співається в пісні.

Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипає дівчина. Сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом.

 

 

Веселий, ясний весняний ранок; горить на сході мало не половина неба червоним полу-

191