дівчина в сад до хлопця на розмову; не раз стояли вони тут, обнявшись, до самого ранку. Тепер минулися жарти, минулися сміхи: стоять засмучені, хлопець і дівчина, не дивляться у вічі, одно одного докоряють за минулі ночі.
— Хіба-ж ти не знав, що так воно буде? — крізь сльози вимовляє дівчина, — на що-ж водив, на що з ума зводив?.. Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш, — будуть мене люди обминати. Бо хто-ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув? Оцілував, омилував, та й покинув… Мовчиш і слова не промовиш?
— Хіба-ж не сама я, — казала далі дівчина, вже обливаючись слізьми, — не сама одвадила од себе всіх хлопців?.. Бо я-ж уже думала, що мені їх не треба, я вірила, дожидала, що з тобою нам судилося вже й вік згорювати. Я-ж не думала, що через тебе може прийдеться мені вік косу заплітати. Буду заплітати, буду плакатися на тебе, поки не вмру; і не буде тобі щастя на чужій стороні за мої сльози сирітськії!
— На що так казати? — тихо одмовляє парубок, — не сам я їду — жене недоля, — ти-ж знаєш про це. Нехай-би я зостався тут, нехай одружилися-б ми, — куди-б-же я дівся тоді з тобою, в чию хату повів-би?
— Казала-ж — наймайся до панського двору, я на кухні служила-б… Жили-б якось…
— І цілий вік по наймах хилялись?
— Ми-б працювали, заробляли, зібрались-би на свою хату.
— Коли-ж мені ті гіркі заробітки й так серце всушили.
190
