цього ясена, і той обіщався, та хто його знає, як воно буде… Жук поїде, а ясен зрубають, — він і знати не буде. І на цьому місці буде виднітися голе небо, буде пусто і сумно тут…
Жук підійшов до ясена, обняв його, мов брата, прихилився до стовбура сивою головою й заплакав.
— Прощай, мій товаришу, мій вірний, старий друже! — тихо промовляє він, мов до живої людини. Потім сів під ясеном, схилився на руку й замислився. Знає Жук, що останній раз сидить він під ясеном; назад він не сподівається повернутися хоч-би в гості: старий він дуже.
З сіней вийшла ше одна біла постать, підійшла до Жука й мовчки сіла поруч з ним. То Жукова старенька дружина.
Сидять вони задумавшись, мовчять…
Про віщо їм розмовляти? Не про щастя-ж їм марити, не його-ж, справді, їдуть вони шукати в чужу сторону на заході свого життя!
Стоїть місяць серед неба, засіває срібним пилом блискучий хрест і сині шибки старенької дерев'яної церковці. А там за церквою стоять хрести, хрести… і сумні, білі постаті під тінню ясена немов нахилилися у тую сторону.
А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розлягаються. Там, де кінчаються доріжки та квітники й починається дика частина саду, окутані темрявою стоять під терниною хлопець і дівчина.
Не перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила
189
