була заклопотана, тепер усе те кудись полинуло, затихло, на серце зійшов до його смуток.
Тихо, мов привид, ходить по двору, по городі, ходить, спиняється, щось думає… Далеко в промінні місяця біліє його сумна постать.
Що то думається старому? Може споминає батька та діда, що свій вік прожили на цьому дворищі, може пригадує свої давні пригоди, які траплялися йому на віку, а може хоче тільки добре надивитися й запам'ятати свою батьківщину, щоб не забути її на чужині… Перед хатою стоїть старий гіллястий ясен, усю хату й половину дворища вкриває він своїми вітами, вищого дерева од його немає на всьому селі. Ще здаля, не доїжжаючи скілько верстов до села, можна бачити його кучеряву зелену верховину.
Жук спинився серед двору, зчепив руки на грудях, підняв голову й дивиться на ясен. Знає він себе маленьким-маленьким хлопчиком, а й тоді вже цей ясен був такий старий, могучий. Тоді здавалося Жукові, що своїм гіллям він достає до хмар.
— І хто тебе посадив та викохав такого! — думає Жук, — дід, чи прадід, чи якийсь давній пращур?..
Колись хотіли купити у його цього ясена на зруб.
— Коли дасте двісті рублів та після того я двісті разів заплачу, тоді продам! — сказав тоді Жук.
Тепер пішов загалом навіть ні за віщо.
Прохав Жук нового хазяїна, щоб не рубав
188
