бур'янами, закуріли десь аж під гаєм. Потім випливали на небі білими перами, стали кружитись коло місяця. За ними посунули великі рядна.
— Ходімо до хлопців, — кинув до Жені Ярошенко і не озираючись подався до колядників.
Женя осталась одна. Недобрі огники заблищяли в очах у неї.
— Нахал! мужик… — крикнула вона йому вслід.
„І що мені бог дав? — думав дорогою Ярошенко, — людям як повітка, а мені вона здалася, як квітка“…
Далі думав про хлопців:
„Коли я, я чужий вам, то хто-ж тоді буде вам близький!“ — і біг спотикаючись через гребні снігу до школярів…
Опівночі до кривого Тихона затарабанило щось у вікно: — „Тихоне, Тихоне!.. ти спиш, а твій млин мелеться, аж стугонить. Мерщій іди та спини, а то до ранку або згорить, або каміння полускається к лихій годині“.
Поки Тихон поволі взувся та розшукав кобеняка, за селом палахкотіла вже пожежа.
Млин горів.
1911.
186
