Ой співали три янголи, з неба летючи,
В ясні зорі оповивши, Христа несучи.
Дзвінкі, тоненькі, хлоп'ячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу; вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.
Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.
Якої-ж це вони співають?..
Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив…
Сами десь навчились…
Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм непотрібне…
А голос Коваля дзвенить на все село і щось нове, чого він не помічав у класі, бреніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.
„І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі, і підуть од мене такими-ж… Чужий я їм“…
Смутком обвіяло Ярошенка.
— Микола Івановичу… ходімо-ж додому, — взявши його під руку, сміливіше казала Женя.
Ярошенко стояв і гаряче дихав. Шугнули з-під млина вітринята, подалися поміж мерзлими
185
