всякі инші закарлючки; у неї-ж тепер усе лице мов із квіток підібрано: з горошку, маку, із зірок, королевого цвіту…
Щось шепнуло йому:
„Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами — і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у його коні — як змії, у його фаетони, у його буде тобі царство й панство“.
А в середині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:
„Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли-б знаття, що все те не дурно. Може з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ зав'яжеш“…
А дівчина в руках пручається, в'юном в'ється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.
Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за в'язи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він не зчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.
Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.
— Додому, додому… ой додому! — швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний, і до чогось уже прислухався…
184
