день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
— Який там з мене кавалер! — почав огинатись Ярошенко.
— А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село, — нам-би иншого прислали. Не вигадуйте-ж ото…
Ярошенко з боку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина, дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно — не темно, видно — не видно. По наїжженому шляху струмочками попливло кудись далеко чарне срібло, і хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.
Дідько схопив шапку з себе, махнув — дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
— Подивіться-подивіться — які зірки покотилися!.. Я аж кинулась, — схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
181
