в чуже село, зразу почалася у його з учителем звада.
Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зустріватися — чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
— Добривечір, Євгенія Яківна! — з осторогою промовив Ярошенко.
— Здрастуйте, Микола Івановичу.
— З приїздом вас! — трохи подумавши додав учитель.
— Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
— А чого це ви не заскочили хоч-би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..
— Коли-ж, бачите…
— Увесь день пронудилася сама, — як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас…
— Коли-ж… може, ви не знаєте… О. Яків… ми з о. Яковом…
— Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви… такий… у… у!.. — Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
— Ви куди оце розігналися? — спитала Женя.
— До дяка думав заглянути, — сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.
— Ну, то знайте: не одвяжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь
180
