Гляжу я безмолвно на черную шаль
І грустную думу…
Зітхнула, схлипнула і дух богові оддала.
Оповідач трохи перемовчав, далі почав тихіще:
— І от, браття мої милі, хоч вірте, хоч не вірте — а у покійниці, в грудях почало щось густи і дзижчати. Де-далі дужче, дужче… і ось відразу вилітає з неї він… отой самий гедзь…
Великий, рудий, волохатий з безліччю, як у стонога, пазурястих ніжок, на яких позакипала кров…
Обкружив він кімнату, не перестаючи дзижчати, підлетів до самого носу Миколи Степановича і на половину людським голосом, на половину цапиним задеренчав:
Мазница — паланица…
Мазница — паланица…
Мазнув хвостиком по губі бідного Миколу, зареготав і вилетів у вікно.
А Микола Степанович як стояв, так камінем і повалився до долу непритомний…
Оце вам така казка.
Може він брехав, може казав правду, — того не знаю, — а тільки я переказав вам од слова до слова усе те, що почув од самого Миколи Степановича…
За що купив, як кажуть, за те і продаю.
Петро Сидорович вибив люльку об камінь і став ховати її в кишеню.
