Так і не згадав-би він про це, може, поки-б і не помер.
Та слухайте-ж, що було далі.
Занедужала ото вона, кажу, — помирає.
Лежить, огнем палима, словами блудить.
— „Божа воля, — каже лікарь Миколі Степановичу, — будьте мужні, — ваша дружина помирає“.
Заплакав Микола Степанович, пішов, щоб в останнє попрощатися з своєю старенькою дружиною. Увіходить до хворої, а вона дивиться на його, не впізнає вже.
Дивилась, дивилась, далі по-московськи:
— Кто ты, таинственный незнакомец?..
Морозом сипнуло Миколі Степановичу за спиною.
Підійшов він до неї, став хрестити:
— Дух святий з тобою, Марусе, — опам'ятайся! Не добре тобі, серденько, — може помреш — не оскверняй-же себе московською мовою на останній твоїй дорозі.
Вона — глип на його, дивиться, впізнає:
— Ах, вот это кто! Это ты тот господин, что всю мою жизнь отравил своєю глупою мовою, хамскою, проклятою…
— Это ты, тиран мой! это ты… мой изверг!
Очі у неї мов чужі, незнакомі; так гостро, нелюбо дивляться на його.
Микола Степанович окам'янів, стоїть…
— Чего стоишь? — уходи прочь, не подходи ко мне! — Дай хоть умереть мне культурным человеком.
Далі мрійно звела до стелі пригаслі очі і тихеньким, нерівним старечим голоском почала заводити:
