хочеться порвати, пошматувать, ногами потопкати. Так ніби це якесь мені навождення.
Микола Степанович — людина смілива не боязка, ну а в силу нечисту трохи вірив.
— А чи знаєш що? — радить її: — як будеш у Київі, не полінуйся — сходити в святі печери, хай там покроплять тебе святою водою.
З'їздила вона ото в Київ, чи була в тих печерах, чи ні, — вертається додому, весела, радісна, цілий оберемок нових книжок українських та нот навезла, хвалиться:
— Ну, тепера вже все минулося.
— То й слава богу, — легко зітхнув Микола Степанович…
Лаврентію Гавриловичу, — звернувся оповідач до мене: — ви не знаєте, буде років із сорок, чи більше, як оженився Микола Степанович? — Більше? — Ну от я і кажу: більше сорока років прожили вони з того часу — і ні одного російського слова не почув він од неї.
Спершу, правда, иноді, під гарячий час траплялось, що у неї почне бувало кудись, ніби на московське заскакувати язик. Та в ті часи вона хапала себе рукою за губи і вибігала в другу кімнату.
Перечекає — і знову така-ж, як і була.
А далі — і те минулося.
Він — працює на українській ниві, вона йому як вірна дружина, в тому не заважає, не докоряє, як це часом буває у нас; — ще й сама иноді — ні-ні, та й допоможе то тим, то сим у рідній праці.
Про те, що колись було, Микола Степанович забув і думати й гадати.
