— Ага, ось воно як! — Ну добре-ж! — взяв він шапку — лясь дверима.
Затихло…
Як затихло, та й затихло, так і к чортовому батькові і зовсім затихло…
Минає день, другий — не говорять вони ні на якій уже мові. Позачинялись — він у одній, вона в другій кімнаті — дожидають, хто перший піде на мир.
Щось на п'ятий, чи на шостий день до жінки в кімнату увійшов Микола Степанович, змарнілий, проте суворий, незломаний: мовчки поклав перед нею написаний про розвод папір.
Показує рукою: підпишися.
Вона зіскоса прочитала, прикусила губу, вхопила перо, сердито чиркнула.
Припала до столу головою та й зайшлася слізьми…
Як після весняного дощику грімового, так стало тихо, ясно та радісно в покоях Миколи Степановича після тих сліз.
Сидять обійко на канапі, пригортаються, як та парна пара голубів; буркотають.
Жаліється вона Миколі Степановичу:
— Що воно буває часом зі мною, то я й сама не знаю: тільки почую, буває, з уст інтелігентної людини українську мову, або побачу книжку чи газету нею написану, — зараз у грудях, десь коло самого серця щось починає ворушитись; ворушиться, та так ніби аж гуде: дз… дж… коле, аж у ніс шпигає…
І відразу бере мене таке серце, така злість, що всю пориває плюватись перекривляти тую мову, а книжку, — аж руки тремтять, — так
