Хто не був жонатий, той хіба не знає, що така баталія в хаті починається зранку. Він одно слово, вона друге; спершу по новинці, звичайно, делікатно, легенько, де-далі сміливіще, сміливіще — гир-гир, гир-гир! Завелися, так і к півдню — тільки луна іде по покоях! Сваряться, проте сваряться пристойно — своєю таки рідною мовою. А далі візьми він та й кольни її якимось словцем кудись у болюче. А він цього, як може знаєте, уміє.
Вона — пик, мик — щось хотіла в собі стримати, а далі як на пружині з рідної раптово перескочила на московську мову, так ніби тріснувши розсипалася ракета:
— Это тиранство! это грубиянство! Это не жизнь, каторга! Что это, та почто!..
І посипала і посипала.
Слухає він, і вірить і не вірить:
— Що це — навсправжки, чи це жарт? — Коли жарт, то я попрошу тебе, щоб був він оце в останній раз!
— Не последний раз, а с этого дня будет так всегда! — Можешь себе ломаться на своей мове сколько тебе угодно, а я не хочу этого! — Сил моих нет! Довольно!
— Не буде так! — гримить Микола Степанович.
— Нет, будет! — Так должно быть, так будет, будет! будет!
Він: — Мій дім, це моя держава, — а в моїй державі я прошу розмовляти тільки державною мовою! — та по столу кулаком — грюк!..
Вона — руки в боки, голову вгору — блись, блись очима, та так стиха: — Пле-вать я хотела на твою державу и на твою мову!
