А далі — до неї. Взяв однією рукою отако-о, за станочок, притиснув її щільненько до себе, та й став у неї правди питати:
— А не будеш? А не будеш? А не будеш? — Та за кожним разом:
Цмок! Цмок! Цмок! — її в губи.
А вона тільки:
— Не бу… Не бу… Не бу…
Коли-б якому дурневі прийшло в голову, стоячи за кущем, полічити скілько разів він спитав її, а скілько вона йому обіщала, певно не вистачило-б йому пучок на його пришелепуватих руках, а може і на ногах.
Словом — діло налагодилось і налагодилось, бачите, добре.
Повінчались, живуть ото вони собі, живуть тиждень, два, місяць.
Ні одним московським словечком, ні однією чужою піснею не були похмарені медові дні молодожонів. Здавалось, усі московські примхи з корінням були виполоні у молодої.
І із хорошої панни починала вистигати молодиця, як корогов, як божая слава. Микола Степанович радіє та дякує долі, що послала йому таку дружину. Вірив, що так уже і буде, поки і життя їх подружнього. Та видно прийшов той час, і він мусів звіритися, що спізнав він її, та ще не зовсім. Бачив він тільки її, яка вона в любощах, на милій розмові, а яка буде в серці, — того ще й не бачив.
Як без хмарних днів не буває літа, так немає того подружнього життя без хатньої чвари…
Прийшов той час, коли і вони мусіли погиркатись.
