модерних віршах та поезіях наші городські поети та письменники?
— А я-ж, каже, із самого малу на селі жила, у гаї по оріхи з дівчатами ходила! — щурить вії, лагідненько у вічі йому зазирає, сміється.
Ну, видиме діло, — край! Прив'язала його до себе як ланцюгами.
Почалося оте саме, як то кажуть, кохання…
Видався якось один вечір, хороший, прехороший… Над вечорами вечір.
Місяць, солов'ї… теє-другеє… Жаби десь кумкають, так як от в школі діти гуртом молитви вичитують… Розцвічена груша кучерява арками позагинала віти свої, білими гірляндами замаяні…
Згадував він і тепер тую грушу… Казав — так тобі й горить на місяці білим цвітом — огнем, міниться… То засяє, то отемніє, то засміється, то охмаріє… Багато і ще дечого такого казав він про той вечір, — та воно мені не в голові — позабував.
Сидять ото вони на ґаночку, цілуються…
Шу-шу-шу!.. Та-та-та!.. щось собі як у гарячці, шепотять, а що саме, того й сами гаразд не тямлять… Не тямлять та й не дослухаються, як це завжди в такій оказії буває…
Коли чую, — каже, — ніби щось торк мене в груди: а прислухайся-но, що то це вона говорить…
Прислухався, а вона аж захлинається, по-московському січе:
„Милый мой, желанный мой, счастье мое! Радость моя!“… Ніби цебер холодної води —
