бощі, про женихання ані словечка. Научися, мовляв, спершу по нашому говорити, тоді і про женихання буде розмова.
Водилися так вони щось довгенько. Ні той не піддається, ні друга. А розійтися — не розходяться, шкода: до серця одно одному припали.
Аж ось весна…
Розвилися сади, трава зазеленіла, квітки порозквітали, надійшли зірні вечорі…
І ось наша Марія Миколаївна таки заговорила…
Як той шелест вишневих садків, як смуток срібної сопілки, як музика весняного вітерочку, отого тихого, балакучого, полилася з рожевих панянських уст рідна українська мова! А ще до того — карі очі!..
А личко свіже, як вишневий цвіт біленьке…
Ех! — оповідач махнув рукою і нахмурившись, почав щось собі сердито буркотати.
„Овечки дурні, ялівки! — Іще по ворожках бігають, чарів якихось там шукають… Та будь я панянкою та ще з чорними бровами, — не то живого чоловіка, я-б з тією мовою пеньок-би закохав у себе!“…
Він зітхнув і почав говорити далі.
Так, кажу, заговорила…
Микола Степанович — артист що-до мови, художник; знає толк як ніхто з учених філологів не знав, і кохається у їй, як риба у воді, а птиця у повітрі. Почув — ушам своїм не вірить.
Де, коли, у кого навчилася вона так говорити? Звідки у неї той таємний чар, ті пахощі рідної мови, яких ніяк не впіймають в своїх
