його в тузі через тиждень після смерти Марії Миколаївни.
Розказував все, як на сповіді, плакав, чуб на собі рвав, ридав, як мала дитина…
Пам'ятаєте, який замолоду був Микола Степанович? — Не козак — орел! Щирий українець, сміливий протестант, на слово твердий, як криця.
Бувши парубком, отож і набачив він свою Марусю, не пам'ятаю добре, де саме, здається чи не в Харькові, на вечірці — українські пісні співала…
Висока, кароока, з чорною шовковою косою — як стала, як глянула, труснула намистом, стрічками замаяла, та ще й заспівала…
Микола Степанович — сам не свій, аж сяє: ось коли довелося побачити правдиву українку. А українок за ті часи, мусимо знати, було дуже мало. Після співу — туди, сюди — одразу знакомитися з нею.
Тільки прислухається — аж наша панна за сценою уже і не та: він до неї по-українськи, а вона по-російськи, а вона по-російськи, та не як-небудь — з акцентом!..
Микола Степанович, сами знаєте, людина уперта і рішуча, хвалиться: я таки зроблю з неї українку!
Почав він за нею упадати. Став українські носити книжки, ноти… Як день, як ранок, — він уже там, він уже там… Тільки-ж що-ж і рада вона йому, і горнулась-би до його, і сама дівчина українського роду, ну говорити по-українськи аж плаче та не хоче. — А він теж свого наміру держиться твердо: про лю-
