А той-же юнак справді упадає коло панни, як у око не вскочить: і в одно їй ухо і в друге нашіптує; і в очі загляне і за ручку візьме.
— Все одноі любов нічого не поможе, — упирається Петро Сидорович; — ну, може прикинеться українкою на який час, а потім знову по-московськи буде говорити. Я вже по голосу її чую…
І перемовчавши він доказав тихіше:
— Муха така сидить у їй, — московський гедзь прозивається. Така клята й уперта муха, що коли оселиться в якій панні, то вже ні прозьбами, ані грозьбами, — нічим ви його не виженете з неї, поки і віку тієї панни.
Сміємося. Петро Сидорович завжди що-небудь вигадає.
— Чого смієтеся? — суворо промовив він до нас, натопкуючи тютюну в люльку. — Миколу Степановича Марченка знали?
— Ну, хто-ж його не знає.
— І його дружину, Марію Миколаївну, що того року на Покрову померла, знаєте?
— Як? хіба вмерла? — диву дивуємося.
— Умерла, хай бог прощає гріхи її, — захворіла на гарячку і померла. — Можна було сказати, що вона не українка?
— Та що ви, Петро Сидоровичу! Жінка відомого українського діяча! — Виступала в українських концертах, спектаклях! Працювала в просвіті! На що питати…
— Жінка відомого українського діяча!.. — гірко повторив за нами Петро Сидорович.
— Ось послухайте, що він мені сам, своїми устами розказував, коли я пішов провідати
