Чи тож бо не роскоші, чи немає їх у світі! — Отак праворуч над зеленим висвічує місяць; ліворуч у тінях старі скелі сумують, а десь під скелями, геть-геть у низині блискучий струмень грає… Ні за що не скажеш, що то не срібло живе кипить на промінні.
Розгомонілись, розгулись ми, як ті жуки на ясну годину.
Про що? — спитаєте. Та про все, що на губу спаде та на око.
Поблизу од нас засіла на лавочці під оріхом пара молодят, — він студент, вона, видимо, учителька або курсистка.
Чуємо: гомонять по-українськи.
Тільки він-же чеше, як шовком шиє, а вона двоє-троє слів по-українськи скаже, та й перескочить, та й знову на московське перескочить.
Так як ото буває иноді перо в руці згездається: що ти хоч одно ним писати, — а воно: штрик! брик! — свої якісь карлючки виводить.
— Не буде нам з цієї панни — українки! — хитнувши головою твердо сказав Петро Сидорович.
— Уже й не буде! — завважаємо йому, — підучиться помалу, поживе між українцями, то й залюбки стане українкою. Так-же не можна, щоб усі одразу почали говорити добірною українською мовою.
— А крім того, ви погляньте на цього юнака, — піддержує мене наш третій сивий товариш, — отакий живчик, та щоб він не наламав її на своє. Чули як то кажуть: боже, боже, чого та любов не зможе!..
