Одного тихого вечора, коли на зелене місто, мов крізь синє скло світив місяць і в теплому повітрі стояв дух липового цвіту, нас троє сивовусих дідів, почувши звуки оркестра, що долітали із городського саду, всі разом гукнули в три баси:
— Ех, матері його ковінька! — Чи-ж і ми не парубки!
Взяли костур'є в руки, підняли вгору шапки і позичивши по дорозі у якогось сірка очей, прямісінько посунули, як троє кабанів у панський квітник, у середину сада, де рій-роєм гули і бреніли панянки і паничі.
Гай — гай…
Ой гаю мій розмаю, зелений мій жалю!..
Так як буває ото людині, коли вона натрапить на веселу квітчасту галявину в лісі, де колись вибрикувала жвавим хлопчиком, так і нам одразу стало поміж цих живих, рухливих квіток.
Смутком тим, як вітерочком тихим, весняним, так і обвіяло нас, старих пеньків.
Продерлись ми вовкулаками крізь натовп — та швидше: шусть за кущі, де раніш іще навідали серед гущавини широкий камінь. Посідали.
