— Треба тікать! — промайнуло у його в голові, — там як-небудь вибрешусь після…
Та тікать не було вже коли: Малинка й не постеріг, коли на дверях з'явилась постать середнього віку огрядної пані з випещеним гордовитим обличчям. Пані оглядала Малинку суворим поглядом і піднята вгору брова її над одним оком виявляла здивування. Тільки Малинка зібрався, мимоволі закриваючи вишивану манишку рукою, щось промовити до неї, як вона зразу подалась назад, хряснула дверима й сховалась.
Малинка лупнув кілька раз очима перед зачиненими дверима.
„Чи розсердилась, чи що вкусило її?“ — подумав.
„А може вона що забула“, — рішив він трохи згодом і наважився підождати. Через який час двері знову одчинилися, і звідтіль вийшла тепер не поважна пані, а та-ж чепурненька, чорноока дівчина, що одчиняла йому двері. В руках вона тримала піднос.
— Пані питають — може ви їсти хочете? — ласкаво посміхаючись, спитала вона Малинку.
— Ні, їсти я не хочу — я недавно обідав, — дивуючись, одмовив Малинка. — Я хотів був бачити пані.
— Пані не вийдуть, бо їм ніколи… А ось закусіть…
Дівчина простягнула перед Малинкою піднос, де стояла велика чарка горілки й шматок шинки. Лежав ще там на щось срібний семигривеник, але на його Малинка не звернув уваги.
159
