Роман складає слова за вчителькою. Вчителька сердита, червона, стукає палічкою по ослоні перед самим носом у Романа й пискливо кричить:
— Ну, говори за мной — пе-ре-пе-ля-та.
— Пе-ре-пе-ля-та — тягне за нею Роман по складах.
— Ну, скажи сразу, что вышло?
Роман чмихнув носом і тихим голосом промовив: — „перепелинята“.
— Не перепелынята, дубина ты, а перепелята, слышишь — перепелята! — викрикує над самим ухом учителька. — Ну, говори еще раз.
Роман сам чує, що він не так, як учителька вимовляє те слово, та, на велике його диво, помічає, що язик йому немов отетерів і не слухається його. Немов який дідько сіпає за нього.
— Пе-ре-пе… — націляється помалу Роман казати, потім заплющує очі й разом випалює — линята.
Вчителька важко дихає, хлопці регочуться.
Довго билася вона на цьому слові з Романом, поки вкрай вимучила себе й хлопця. Роман по складах проказував вірно — зразу-ж усе слово казав так, як привик він давно його казати вдома. Вчителька махнула рукою на Романа й відійшла. Роман сів змучений і засоромлений.
Між школярами скоро рознеслась новина: Роман не вчитає. Роман сам дивується, що він, бувши таким бідовим хлопцем, не вчитає букваря. Школярі на перемінах не давали Романові спокою.
— Романе, — в'язли вони до його — а ну,
15
