— Вдома. Вам до пані?
— Так. Мені треба бачити пані.
Дівчина впустила Малинку в двері, потім ввела в якусь кімнату.
— Отут заждіть трохи, поки вийде пані, — промовила вона, — про вас як сказати?
— Скажіть, що я — учитель, — одказав Малинка, витираючи хусточкою лице.
Коли дівчина вийшла, він пройшовся по кімнаті, обдивився обстанову й почув себе сміливішим. Підійшов до низенької канапи, сів і ноги простягнув.
Тільки-ж глянув на їх, швидко й полохливо підібрав: і без того куценькі штани тепер піднялися мало не до самих колін. Малинка пригнувся й став натягувати їх нижче; розправився, глянув — рукава сюртука збіглися до самих ліктів; поспішаючись, обсмикав рукава — ноги знову світять панчохами. Нагнувся — щось тріснуло на шиї. Схопився з місця, взявся рукою за манишку — галстук легенько опинився в його руці: защіпка на йому розірвалася, і не було надії начепити його знову. Холодний піт виступив у Малинки на чолі. Похапцем скрутив галстука, сунув у бокову кишеню, зірвав з грудей паперову манишку, хотів запхати в кишеню — не влазить; глянув сюди-туди й, пригнувшися, шпурнув нею під канапу. Трохи одлягло од серця. Пройшовся знову по кімнаті, підійшов до люстра, глянув — і сам назад одкинувся: в узенькому полинялому сюртуці, у вишиваній сорочці, з нестриженою кучмою на голові, червоний і спітнілий — він сам себе не впізнав у дорогому панському люстрі.
158
