Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/158

Цю сторінку схвалено

Навіть старенькому о. Якову прийшовся до душі веселий, бадьорий учитель.

— Зразу-ж ідіть з візитом до Олександри Андрієвни, — щиро радив він Малинці, — вона це дуже любить. Коли вподобаєтесь їй — ой добре-ж вам буде.

Малинка подумав трохи, покрутив маленьким носом, якого товариші прозвали в школі „кнопкою“, й спитав:

— А на якого дідька вона мені потрібна, ваша Олександра Андрієвна?

Усі, хто був при цьому, аж руками на його замахали — і говорити, мовляв, нема чого: чи хочеш, чи не хочеш, а йти треба. Таке вже „заведеніє“ тут.

Малинка мусів згодитись. Коли одного дня одягшись у позичений в колеги, церковного вчителя, старенький сюртук, з празниковим виглядом виходив Малинка од батюшки по дорозі до панської економії, його аж геть за браму виряжала вся сем'я о. Якова. Всі підохочували молодого вчителя, давали йому поради, жартували, нагадуючи, що пані не зовсім ще стара і що душа в неї не з лопуцька. Малинка червонів, осміхався, одмахувався рукою.

Перед ворітьми економичеського саду Малинка попрощався з провожатими й бадьоро подався до панського будинку, стіни якого біліли між густими зеленими вітами.

На його дзвінок коло парадних дверей вийшла чепурненька дівчина-покоївка.

— Вам кого треба? — спитала вона, оглядаючи Малинку.

— Пані вдома?

 

157