Хлопець ізнов чмихнув носом і прокинувся.
— Ну? — промовив він, піднявши голову.
— Ти скажи мені, Петруню, — тихо й таємниче казав Клим, — чи тільки тобі дав учитель оту мужицьку книжку, чи ще кому давав?
Хлопець трохи помовчав.
— Тільки мені — ну, то що?.. І другим, казав, буде давати — хто попросить.
— Ну, більш нічого… спи тепер собі, спи…
Клим важко зітхнув і пішов од нього.
Петрик обвів очима темряву, подумав трохи, потім знов поклав голову на постіль.
— І як я зразу цього не зрозумів! — дивувався собі Клим.
І довго ще в малій хаті Климовій блимав у пітьмі огник цигарки, довго чулося часте зітхання й скрипіння лавки.
Ранком другого дня в кватирі в учителя в новенькій свитині з причісаним і примазаним оливою чубом стояв Клим. В одній руці держав він книжку, а другою — за руку Петрика.
Перед ним стояв молодий учитель і гаряче щось йому доводив.
Клим не дивився йому в вічі, а дивився кудись у куток: лице у його було похмуре, задумливе й уперте. Петрик переводив серйозні очі то на вчителя, то на батька.
— Коли ви справді добра хочете моєму хлопцеві, — звернувся Клим до вчителя, і в очах у його блиснув огник довір'я, — коли не хочете його зкривдити — то, я вас прошу, допоможіть йому вийти в люди. Ви-ж сами знаєте — чоловік я бідний; нехай хоч йому буде краща
