Пригадалось йому, що як приходив до його з молитвою піп, то розпитував, куди він думає пустити хлопця по школі.
На віщо-б йому отеє знати?
То-ж, знать, не спроста він довідувався!
А ще він, Клим, — звісно, простак та дурень: не то, щоб примовчати та схитрувати, як то вміють инші люди, — взяв, та так зразу й ляпнув: думаю, як бог поможе, в писарі оддати!.. От тобі й писарі…
Або сказати й те: чого його Петрикові вчитель дав цюю книжку, а не кому иншому? Не бійсь, сідєльцевому, мабуть, не дав!.. Авже-ж мабуть не дав!
Поворочавшись трохи. Клим піднявся з ліжка, й тихенько облапуючи в пітьмі перед собою, підійшов до полу, де спав Петрик.
Нагнувся над ним, здержує дихання, прислухається…
Петрик спить і тихенько виграє носом, немов у дудку.
— Петрик, а Петрик! — легенько торсаючи хлопчика за плече, у півголос сказав Клим.
Тоненький свист зразу змовк.
— Це ви, тату? Чого вам? — почувся його здивований голос.
— Чи тобі не низько, сину в голови?.. Дай, я підмоцу тобі свитку, — став тихенько казати Клим.
Петрик пробурчав щось сердите, зразу поклав голову і вже став засинати.
— Петрик! Петрик! — тихо, але настирливо казав Клим, — ось підожди, я щось тебе запитаю.
