долі своєму Петрикові Клим і не бажав-би. Та і йому, Климові, на старість добре-б було.
Люди казали-б: хоч і бідний Клим, а вивів сина в люди. І був-би тоді Клим на людях розумний та шанований.
Так марив Клим у скрутні часи, коли змучена його думка не мала чого кращого, щоб зачепитися.
І робилося тоді йому лекше.
Тепер було Климові важко, немов люди підстерегли його таємні надії й мають замір шкодити.
І саме ті люди, які повинні-б допомогти вийти хлопцеві в люди!
Думки за думками, невеселі, образливі товпилися в його голові й давили одна другу. Клим навіть забув, що була пізняя ніч: не думав спати, блимав в темряві цигаркою, ворочався на постелі й розплющеними очима дивився в пітьму.
— Може вони через те й настоящої грамоти не хочуть давати мужикові, щоб не пускати їх у люди, — думав Клим. — Чого доброго! Бач — каже, що і в школі будуть вчити по-мужицькому! — Клим зразу підняв голову; серце забилося й похололо: у його блиснула нова думка: чи це не навертається діло на те, щоб именно його Петрика не випустити в люди?… Бачять — хлопець не дурний, пам'ять дав йому бог гарну, може чоловіком бути — ну, і не пускають. Бо кому-ж потрібне мужицьке дитя?
Цяя думка несподівано зринула в голові у Клима, і потім не міг уже він од неї одвязатися.
