І от увижається Климові серед темряви панська кімната, великі царські портрети, стіл, зеленим сукном укритий… Кругом столу сидять чужі хлопчики, такі чепурненькі, причісані, мов паненята; сидять і щось пишуть.
Писарь їх навчає, люди вклоняються їм, навіть сам старшина чоломкається з ними за руку.
Малі вони, а знають уже багато дечого такого, чого він та инші прості люди не розуміють. Сам Клим, як був колись десяцьким, чув, що вимовляли вони часом якісь мудрі канцелярські слова.
Клим по довго дивився тоді на їх і думав, що з їх вийдуть люди.
Тоді-ж надумав він оддати сюди свого Петрика.
Іще раніше, коли дали Петрику в школі першого похвального листа, Клим надумав вивести його на легкий хліб.
Не видна була йому спершу дорога до того легкого хліба; після того-ж, як побував у волості десяцьким, він уже знав, що йому робити. Упрохає писаря та старшину, поставить могорич, або одмолотить днів зо три — і Петрика приймуть до волости. А там дорога видна: вийде письмоводителем, урядником, або тим-же писарем. Усім їм добре живеться. Жалування беруть добре, а главне діло — хабарі.
От хоч і цей волосний писарь — мало то він злупить за рік з усієї волости!
З батька рідного візьме — такий дерій. Скільки покривдив бідних людей — страх!
Казать нема чого — добре живуть, і кращої
