Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/147

Цю сторінку схвалено

Витягуючи шию й суворо насуплюючи брови, сухий, високий Малина виводив тенором:

„Студними бо окалях душу, душу гріхми“…

Начальник стояв ззаду, морщився, кривився, шморгав носом, затуляючись хусточкою. Йому чомусь не припадало до серця, і вірити не хотілося, щоб у Малини, який допік йому гірше болячки, була якась там душа. Та й настрій, який запанував тепер у камері, чогось йому не подобався.

— Скажіть тому ослові, щоб не крутився! — кинув він різким начальницьким голосом, показуючи рукою на Калошу, котрий знову скоренько заметушився.

Калоша прикусив губу, замовк, тільки повними сліз очима дивився на образ. Усі притаївши дух, не зводили очей з співаків; про начальника навіть забули.

„Множество-множество содіяних мною лютих…“ перегукувались сміливі голоси по камері…

Блиснувши очима й мотнувши бородою, загримів, як кара небесна, патлатий рудий бас:

„Трепещу страшного дне, судного дне…“

В тон басові тихенько забреніли десь шибки… по камері пішов шелест.

— Ох, господи милосердний, — тихо застогнало щось, і старий Калоша, як стояв, опукою повалився до підніжжя старенького образу святого Миколая.

— Посадіть його! — пролунав по камері різкий голос. Двоє надзирателів скоренько підхопили Калошу під руки й, підштовхуючи ззаду, не повели, а понесли його з камери. Калоша

146