Надзиратель протискався між рядами й штовхнув Калошу в бік. Калоша, проказуючи свої молитви, здивовано повернувся до його; запліснявілі очі його без вій яскрилися, як воскова свічка, уші палахкотіли.
— Чого вертишся?.. Стій смирно! — прошепотів надзиратель, проте так, що по всій камері було чути…
Калоша схаменувся, вирівнявся, руки „по швам“ спустив, як перед начальством. Трохи згодом голова його знову почала витягатися вперед і очі благаюче здіймалися до образів.
Тихо йшла служба…
Батюшка своїм звичайним голосом проказував молитви, дячок поважно й швидко вичитував з книжок, гурток арештантів-співаків стройно співав сумні церковні мотиви. Можна було подумати, що ця служба правиться не за тюремними ґратами, а десь у старенькій церковці якого-небудь закинутого, глухого села. Арештанти раз-за-разом позирали на співаків і чогось чекали.
В камері затихло. Ряди заворушились, стиха зашуміли. Пробираючись поміж натовпом і стиха побрязкуючи кайданами, наперед мовчки вийшло троє каторжан; одкашлялись, обсмикали на собі арештантські бушлати. Кругом зашепотіли і змовкли.
„Покаянія отверзи мі, отверзи мі двері, жизнодавче“ — залунали по камері сміливі, привичні до співання голоси. Сірі арештантські обличчя почали прояснятися, очі блищяли гордощами за своїх улюбленців-співаків.
145
