— Було колись, було… — кивав головою Райко, — всього було… Прошуміло, прогриміло, та й сліду нема… От ти, Василю, й за-молоду був хитренький, — казав він далі. — Зумів збити собі копійчину… не то, що ми, дурні: тепер і гадки не маєш… Проженуть з посади — по-під вікнами не підеш. Та хіба-ж такого проженуть — він тобі теє начальство так ублагає, умовить, що йому благодарність за благодарністю летить. Щасливий ти, Василю, таланом тебе одарив бог таким, — без іронії, зітхнувши, промовив Райко.
Огонь погас; з-під сірого попелу тільки жевріло скілько жарин. Тіні од віт згустилися; насунулась темрява. Над нами вгорі показалося небо, на йому між зорями купкою срібних цвяшків високо вибралася вже Квочка.
Десь над Россю, переплітаючись, полинули вгору молоді голоси:
Де ти бродиш, моя доле,
Не докличусь я тебе!.. —
затремтіли у весняному повітрі палючою скаргою слова пісні. Райко прислухався. Кивнув у той бік головою:
— Семинаристи співають, школярі мої… Бачте — ото-ж воно жити хоче, долю до себе закликає. Радіють поки що, думають — світ завоюють, а підуть на село, в ярмо те впряжуться — ой-ой-ой: де то все теє подінеться!.. Ну, а поки віриться — хай поживуть. Кажуть — сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється… Пошли їм, доле, чого вони благають у
141
