бурячків принесе, той картопельки, той паляницю хліба, молочка дітям… Важко брати все теє — та що-ж вдієш, — скривишся, дякуєш…
Щиро й правдиво розказував він, і в його голосі не чути було ні одної нотки пекучого жалю або скарги. Як казку, як давню пісню-думу — не про себе, а про когось иншого — викладав він спогади про своє життя, повиваючи їх тихим смутком, який один тільки й лишився в його душі од колишніх гострих та пекучих пригод.
Василь Тимофієвич мовчав і дивився поверх огню кудись у гущавину; його насмішкувате, як криця загартоване, обличчя немов одмінилося, покращало, а завжди прищурені, хитрі карі очі тепер дивилися прямо, були повиті задумою, смутні. Я не бачив його ще таким, і тепер мені стало ясно, що тягнуло цього кремезного, хитрого діда, що серед лихих обставин умів збити собі достатки, до його химерного старого товариша.
— Дивлюся оце я на тебе, Федосію, — промовив стиха Воблий, — та й щось уже й не вірю собі, — чи справді-ж це той Федосій Райко, той кучерявий з огневими очима юнак, про якого слава гула колись по всьому повіті!.. — До мене: — Було — кого громада посилає до губернатора — Райка; — хто свариться з посередником або з приставом — Райко… Або пам'ятаєш, якого наробив ти колись тарараму, коли виїздила екзекуція в Григорівку? Ех, Федосію — постарілися ми з тобою… — Воблий зітхнув і замовк.
140
