життя — і бачиш тільки одну довгу низку переводів, — там з кватирею зле приходилося, там піп був лихий чоловік, там урядник чіплявся, там з голоду пропадав, звідтіль вигнали… а радощів, ясних днів — як і не було… — Перевів очі на мене. — Тільки те й згадати, що років вісім з жінкою прожив; та й тоді, як станеш розбиратися, — мало добра було. Добра людина була, хай земля їй пером, моя жінка, весела, роботяща, і перший рік, як побралися ми з нею, либонь був найщасливіший за все моє довге життя. Коли-ж клопіт та злидні швидко придавили її. Рік за роком ставала вона все тихіша, перестала співати, стала помітно марніти, часто слабувати, і одної осени мусів на віки попрощатися з нею. Ой, і лиха-ж то година була — не знаю, як я не позбувся вже тоді й розуму. Поховати було ні за віщо, і я, лишивши покійницю в хаті з двома малими дітьми, сам за шапку та за палицю, та за дванадцять верстов до знакомого колеги. А надворі болото, дощ, як з луба… Прихожу до його, застаю. „Душа люба, — кажу, — так і так: виручай!“ Добра людина була, покійний, — либонь теж помер уже, — поміг таки: останню десятку позичив. Так ото й поховав я її, а сам зостався з двома дітками. Пішли тоді довгі та смутні ночі, нудні дні, та злидні, та самотина. Дітки бігають невмиті, обідрані, голодні — а я нічого й не думаю: хожу, як у хмарі. Потім помалу став за розум братися. А тут, спасибі їм, люди до помочи прийшли: бачять — чоловік мов не при собі. Стали приглядати за дітьми, сорочки їм прати. Той
139
