Райко змовк і схилив голову.
— Ну, і що-ж? — помовчавши трохи, спитав Василь Тимофієвич.
— Нічого не сказав. Постояв, насупившись, помовчав, а потім — „біда, каже, мені з цими людьми“, і нічого не сказавши, не попрощавшись, вийшов і поїхав. І не знаю вже, що він має робити зо мною. Чутка була, що хвалився перемістити в иншу школу. То-б ще було пів-лиха, а як справді під суд оддасть?
— Та кинь ти, Федосію, цю думку! — став розважати його Василь Тимофієвич. — Нічого тобі не буде до самої смерти; інспектор у нас людина молода, погарячився, а насправді він не зробить лиха. Не звір-же він, справді!
— Всього, серце, можна сподіватись од людей, — зітхнувши, промовив Райко. Стали наливати по чарці.
— Скрутіть мені, голубе, цигарочку, — вдався він до мене, забачивши, що я збираюся закурити.
— Сами вже, будь ласка скрутіть, а то в мене чогось руки поклякли.
Помовчали.
— Перевод, кажеш, не штука, — звернувся Райко до Василя Тимофієвича, хоч той нічого не згадував про перевод. — Коли раз переводять, або двічі, то кат його бери, а як мене вже з одного місця на друге перегонили вісімнадцять разів, то це щось коштує: кожний раз отож приходилося будувати своє життя наново. Треба було наново хвируватися хазяйствечком, знакомитися з людьми, звикатися з новою школою, з дітьми. Станеш згадувати своє
138
