Огонь починав гаснути, кругом робилося темніше. Райко взяв паличку й став розгрібати багаття.
— Підкладіть, серце, свіжого хмизу! — звернувся він до мене, — у вас ноги молоді, кріпкі, бо мені як засидітись та потім уставати, то чиста морока… ревматизм клятий мучить мене. Он там за куренем візьміть… Ні, дитино моя, не там, — гукнув він до мене, помітивши, що я не там шукаю, — отам з боку, за відерцем…
Підклали свіжого хмизу й сухі палички затріщали в синенькому полум'ї. Знову показалася сива борода Райкова й залиснілася голова, вирізалось з темряви смугляве, мов порохом закурене, лице Василя Тимофієвича; освітилися віти молодої грушки.
— Прожене і під суд, думаю собі, — розказував далі Райко, — і сором, і старцювання на старість… заслужив нагороди собі мало не за сорок років чесної служби… І не повірите — такий мене одчай узяв, що аж серце закам'яніло… Ех, думаю, що буде, те й буде: скажу я йому сміливе слово!.. І не знаю вже, звідкіля тая сміливість узялася в мене… Ваше високородіє! — кажу і сам чую, що голос мій тремтить: от-от заплачу, — тридцять вісім років, кажу, служив Райко народній школі, оддав їй здоровля, молодість, і хоч бідний він чоловік, проте не заплямує на старість своє ім'я за якихось там двадцять карбованців! Не вкрав я ті гроші — позичив, бо скрута прийшла мені. Гріх, кажу, вам буде, як на старості літ зоставите мене без шматка хліба й осоромите мою сиву голову!.. Та й не витримав таки… заплакав…
137
