з носа — треба послати синові в гімназію. Райко візьми та й пошли ті гроші, маючи надію швидко одержати жалування й покласти позичену суму. І лучилося на його біду, що як-раз на той час нарвався інспектор: риючись у шкільних паперах, він побачив записані гроші й став питати Райка, де вони. Райко розказав йому по чистій правді. Інспектор не зважив на те й зчинив бучу, нахвалюючись оддати Райка під суд.
— Так отаке то горе у мене, — казав Райко! — І не думав, і не гадав, щоб на старість злодієм зробитися, та отже ще й прийдеться… Напався на мене, — казав він далі, — що чистоти в себе не соблюдаю: хлівом, каже, оддає у вас, а не господою людською. Дивуюсь, каже, що за таку довгу свою службу не привчилися чепурно коло себе ходити… Що-ж, хіба станеш розказувати йому все про свої злидні? На віщо йому теє знати, що трапляється по цілому місяцю сорочки на собі білої не мати… Де вже тут буде чистота тая… І от як почув я од його таке слово, так серце моє й упало. Бачу, яким духом дише він на мене; не вподобався я йому зразу, та горенько моє, що-ж я маю робити, бідна головко? Підлеститись як-небудь, розказати йому який веселенький анекдотик, як умієш зробити це, не в гнів тобі, ти, Василю Тимофієвичу, щоб воно, молоде, посміялося та й подобрішало — я хоч і радий-би, так не можу. Де вже там будеш сміятися, коли серце в тебе замирає… які вже там жарти підуть на душу!.. А він, кажу, кривиться: йому-б і дивитися не хотілося на таке життя… — Райко зітхнув і замовк.
136
