Далі діловитим тоном спитав Райка:
— А коли це ти будеш орати свою ниву?.. В людей уже пшениця колос викидає, а в тебе ще й не орано!
Райко дивиться на його здивовано, клипає очима.
— Яку таку ниву, Василю?
— Та яку-ж? У тебе он на лисині стільки вже налипло грязюки, що сміливо можна пшеницю сіяти.
Райко засоромлюється.
— А, бодай тебе! — осміхнеться він, — наливай краще по чарці.
Пожартувавши так, діди помалу переходять до поважної розмови.
— О, що-ж це я тебе не питаю, — через який час звернувся до Райка Василь Тимофієвич, — що там у тебе вийшло з інспектором?.. Тут така вже чутка пройшла, що мало не до Сибіру збирається він тебе заслати.
Як тінь, пробіг по лицю Райка смуток, і він зітхнув.
— А, бодай не казати! — промовив він. Помовчавши трохи, він підправив огонь у багатті й почав розказувати.
Про Райкову пригоду я вже чув, тепер було цікаво почути од його самого. Я присунувся до його ближче.
Діло було, як розказав Райко, так. Назбиралося в його шкільних грошей, що платили школярі з инших сіл за навчання в школі, щось до двадцяти рублів і лежали вони в його без діла; за останній місяць не видали Райкові в пору жалування, а гроші — хоч кров
135
